Ірина Петрик. Американська співачка з українським серцем

 

 

 

 

  • Пані Ірино, вашу співучу родину часто запрошують грати у оперних виставах. Глядач бачить чудовий дует. А що залишається «за лаштунками»? Що найважче для родини з однією професією та пристрастю до великої сцени? Адже грати доводиться не тільки кохання, а й ненависть, зраду…в тому числі з іншими партнерами по сцені. Як обходитеся без ревнощів?

 

 

- Наші почуття та історія кохання зародилися на репетиціях, коли ми грали в одній виставі в Бостоні, в Гарвардському університеті. Мій чоловік, оперний баритон Кевін Кіс - дуже динамічна, харизматична і пристрасна людина. Напевно, глядачі не дуже здивувалися б, якби побачили наші стосунки «за лаштунками». Кевін каже про це так: «Все, що ви собі уявляєте, коли бачите нас із дружиною на сцені - скоріш за все, так і є в реальному житті». Ми обидва дуже гарячі, емоційні і справжні. Ми вміємо насолоджуватися часом, що дала нам доля, адже життя таке коротке. Найскладніше для родини з однією професією, на мою думку, це вміння прийняти критику і вчитися один в одного. Мені пощастило жити із справжнім Артистом, митцем світового рівня. Він дуже чесний і завжди скаже мені правду, підтримає і надихне.

Дотепер ми грали майже завжди тільки кохання: Снігуронька і Мізгір, Мюзетта і Марчелло, Одарка і Карась, Лілі Валенсі і Фред Грем.  Кевін дуже хоче, щоб ми разом зіграли Скарпіа і Тоску, ця вистава буде складною: я повинна вбити його на сцені. Поки не уявляю, що відчуватиму в цей момент... Але це справді артистичний виклик! Щодо ревнощів… Коли я бачу чоловіка з іншими партнерками на сцені, мене переповнює гордість. В індустрії класичної музики багато привабливих, цікавих і талановитих людей, і я дуже люблю створювати з ними магію на сцені. Але не треба забувати: це театр. Ми всі тут для того, щоб переконати вас:  ми любимо, ненавидимо, страждаємо і сміємося. Після оплесків публіки знімаємо маски і йдемо додому, вдячні, що ви нам повірили. Чимало музичних критиків кажуть, що коли ми з чоловіком працюємо разом, між нами є особливі спалахи, і публіка це відчуває... Це додає нашим персонажам і їхнім сценічним відносинам більшої напруги, цікавих відтінків, акторського підтексту. 

 

 

  • Ви зізнавалися, що до шлюбу з Кевіном скептично ставилися бо акторських пар. Чоловіку вдалося й вдається робити так, щоб ви визнали – щасливі винятки бувають?

 

 

 

  • Так, мені соромно, але я не вірила, що це може бути моїм варіантом. Мені завжди здавалося, що це дуже складно... дві особистості, дві сильні натури, які постійно конкуруватимуть. Але досвід життя з музикантом доводить, що воно того варте! Двoм співакам набагато легше порозумітися, підтримати під час негараздів, дати відпочити. Ми добре розуміємо цей бізнес і його нюанси. Тепер я впевнена - даремно боялася таких стосунків. Найкраща риса чоловіка, окрім його виняткового таланту виконавця - швидкий розум і відмінне почуття гумору. Він завжди знає, як мене розвеселити!  

 

 

 

  • Що зараз вам ближче – власні виступи чи викладацька робота? Як вам вдається поєднувати різнопланову діяльність? Чим для вас цікава, надихаюча робота з дітьми? 

 

 

- Це дві половинки моєї душі. Мені потрібно виступати, щоб було що віддати учням. І мені потрібно викладати, щоб наповнюватися натхненням і світлою, чистою енергією, яка йде від дітей. Вони відкриті для нового, допитливі, без фальші. Я вчуся від дітей, і вони допомагають мені берегти моє серце щирим і чутливим. Коли я виходжу на сцену, маю чим поділитися з публікою. Мої учні нагадують мені про головну силу мистецтва - бути правдивою на сцені і правдою торкати струни в серцях інших. Я викладаю вокал на професорській посаді в Коледжі Сейнт Роуз в Нью-Йорку, працюю режисером в дитячому тетрі в Саратога Спрінгз і маю власну студію, де викладаю вокал і фортепіано.

 

 

  • Що для вас - культурна дипломатія? Навіщо ви витрачаєте на це стільки сил, адже простіше – американізуватися… Як вам вдається нести українські традиції в Америці - від своєї родини до широкого кола публіки?

 

 

 

  • Концепція культурної дипломатії для мене є особистою і дуже важливою справою. Я вірю, що артисти є представниками своєї культури і національної філософії, де б вони не були. За допомогою інтернету, соціальних мереж і сучасних технологій світ відкритий для всіх, і ми маємо доступ до безлічі інформації. В цьому вирії стимуляції треба не загубити себе, свою артистичну індивідуальність, свій унікальний голос.  Збереження свого коріння, своїх традицій і повага до музичної спадщини своєї країни допомагають артистам розуміти себе. Ти запитуєш себе: а що можеш сказати? Тобі дана сцена, тобі даний голос. Що ми можемо сказати світові про Україну? Що це неймовірно захоплююча, іскрометна, щира, колоритна земля! Що це країна із багатовіковими, чудовими традиціями, де живуть талановиті, працьовиті і щирі люди. Я пишаюся тим, що я - Українка. Моя місія - нести нашу культуру в світ. Розказати про Україну і показати, на що ми здатні! Мій чоловік настільки був у захваті від козаків і їхнього вольнолюбивого духу, що коли ми отримали пропозицію заспівати разом оперу Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» в Бостоні і Нью-Йорку, він вивчив всю партію українською за декілька тижнів. Американці аплодували стоячи, як почули мелодію українського гопака і коломийку! 

 

Коли я мала нагоду приїхати на фестиваль О-Фест, організований Національною Оперетою України для сприяння розвитку міжнародних культурних відносин, я була безмірно вражена рівнем дійства. Безумовно, це надзвичайна заслуга художнього керівника театру, народного артиста України пана Богдана Дмитровича Струтинського. Він не тільки зробив свій театр успішним, конкуретноздатним і одним із найкращих музичних театрів Східної Європи... Ця непересічна людина невтомно налагоджує культурні зв'язки із театрами та артистичними організаціями по всьому світу, постійно в пошуку нових творчих ідей і вірить в майбутнє  своєї країни. Ось справжній Митець, який живе долею України і прагне прославляти і популяризувати українське мистецтво на Батьківщині та за її межами! Він надихнув нас на спільний українсько-американський проект, і зараз наша колаборація перебуває на завершальному етапі планування. Український Конгресовий Комітет Америки ( потужна організація української діаспори в Америці) із великим ентузіазмом сприйняв ідею цього проекту. Сподіваюсь, що незабаром наші артисти стануть окрасою численних фестивалів на нашому далекому континенті. Ми з нетерпінням чекаємо на них і дякуємо долі за зустріч із людьми, що власним прикладом показують: ось це і є культурна дипломатія в дії.

 

 

  • Як ви ставитеся до потреби підтверджувати рівень Прими системою контрактів? Це виснажує, це норма, стимул? Чи є у світі високого мистецтва благодійники? Адже постановка опери – це недешева справа…Яким чином зіркам сцени пропонують роботу – через посередника, напряму?

 

 

 

  • Система контрактів допомагає артистам залишатися скромними (сміється). Світ класичної музики маленький і тісний, і якщо ти заробиш собі репутацію людини, з якою неприємно чи складно працювати, або пацієнта із «зірковою хворобою», то буде дуже важко знайти собі застосування в цій індустрії. У контрактній системі ти ніколи не матимеш ілюзій щодо свого профеcійного рівня як вокаліста, бо завжди зможеш порівнювати себе із іншими співаками, яких зустрічаєш. Звичайно, така система має свої плюси і мінуси. Із мінусів: постійні прослуховування, тривалі подорожі. Із плюсів: постійні знайомства із новими, цікавими людьми, розширення кола зв'язків. У контрактній системі артист є фрилансером, який завжди пропонує себе, продає свій бренд. Це робить агент/ менеджер. Він знаходить прослуховування для свого клієнта і рекомендує його оперним компаніям. Однак ми багато подорожуємо і знаємо один одного. Тож часом друзі (диригенти, режисери) пропонують свої цікаві проекти безпосередньо нам. Щодо благодійників: все мистецтво в Сполучених Штатах, в тому числі опера, фінансується приватно. Тобто уряд стоїть осторонь оплати культури, уявіть собі на хвилинку! Всі оперні компанії в США (а їх декілька сотень) отримують гроші через приватних донорів. Навіть Метрополітен-Опера і Чікаго Лірик, де співав мій чоловік. Тут існує багаторічна традиція меценацтва, підтримки культури і мистецтва через інвестиції заможних родин, які поколіннями роблять це справою свого життя.

 

 

 

  • Чи відрізняються друзі в Україні та США - якщо не дай Бог в людини біда? Чи там треба робити вигляд, що все ок й тримати все при собі?

 

 

 

  • Якщо мені в чомусь і повезло в житті – то це з друзями! Я маю найкращих друзів у світі, і серед них є і українці, і американці, і представники інших країн. Подорожі насправді відкривають очі і допомагають знайти друзів по всьому світy. Щодо моїх друзів в Америці -  звичайно, не треба робити вигляд, що все ок. Адже друзі на те і друзі, щоб було з ким поділитися негараздами і бути собою.

 

Мої друзі завжди підтримають і знайдуть добрі слова, я знаю, що можу подзвонити в будь-який момент, і що я не самотня. Ця країна - унікальна, бо вбирає традиції багатьох національностей. Я дуже люблю Америку і вдячна за всі шанси, що вона мені дала. Тут я дійсно вдома, і мені імпонують звички цього народу. Американці веселі, зацікавлені в долі інших, великодушні і уважні, і їхня дбайливість, бажання допомагати один одному і повага до своєї країни дійсно надихають!     

 На роботі треба поводитися професійно. Велика різниця між відносинами в соціумі і в колі своїх близьких. Якщо ти успішна, від тебе очікують поведінки професіонала і свої турботи треба залишити за дверима. Якщо щось сталося, можна розказати шефу і попроситися додому і відпочити. Але співаки часто не мають такої можливості і мусять виходити на сцену, навіть коли втрачають близьких, переживають розлучення або хворіють. Контракт є контракт! Більшість моїх американських друзів - також співаки, і разом ми пройшли через все, що можна уявити. Я вірю в те, що друзі - це «родина, яку ти обираєш», мій найдорогоцінніший скарб. Люди скрізь це просто люди, і національність, на жаль або на щастя, не важлива.     

 

 

  • Скажіть по секрету, чого не можна оперній співачці? Наприклад, морозива? Режим у вас як у балерин?  І скільки ваги "тане" на сцені за один вечір? Яка з ваших ролей потребує особливої витривалості? 
  • Не можна багато і голосно розмовляти, особливо в місцях, де палять або грає гучна музика. Треба дуже слідкувати за собою, мати добовий режим, висипатися. Це буває складно, особливо коли подорожуєш, є різниця в часі між різними континентами. Голос - це внутрішній інструмент, тому все, що негативно впливає на організм, шкідливо для голосу. Голосові зв'язки - це м'язи, тож потрібно постійно займатися вокалом, підтримувати тонус. Тому я кажу своїм учням: ви всі - вокальні атлети! Морозиво я обожнюю, але намагаюсь тримати себе в руках! (сміється)

 

Минулого сезону я виступала солісткою в ролі Феї у виставі «Сон в Літню Ніч» Мендельсона із Нью-Йоркським  балетом і симфонічним оркестром. Це найкраща і найуспішніша балетна компанія Сполучених Штатів. Спостерігаючи за ними, можу підсумувати: такого режиму, як у балерин, немає в жодному іншому жанрі. Це вимоглива, інтенсивна і прекрасна форма мистецтва, і я безмежно поважаю артистів, що віддають їй свою долю.

Я завжди худну протягом роботи за контрактом, мабуть, адреналин... Але мені це дуже подобається! Складніше співати роль, де ти маєш вийти на сцену в першому акті і не співати до останнього. Тоді твій голос «засинає». Мені легше грати ролі, де я маю бути на сцені практично постійно: я «розігріта», мені комфортно, незважаючи на вимоги вокальної партії.

Всі оперні ролі потребують неабиякої витривалості, а деякі дійсно виснажують. Мої улюблені ролі досить складні психологічно, вимагають моральної стабільності. Всі трагічні героїні, якщо ти по-справжньому занурюєшся в їхні історії, можуть розірвати тебе на шматки, якщо ти не готовий морально. Одна роль, яку я просто не можу співати без сліз на сцені, це Сестра Анжеліка із опери Пуччіні, одноактний шедевр про матір, що втрачає своє дитя і зважується на самогубство, бо не уявляє життя без нього. Зараз я маю нагоду співати в Аризоні, на так званому Дикому Заході. Коли я співаю Еллен Оксфорд із опери «Пітер Граймс» Бріттена, вона має дуже гарну і сумну арію про вишивку на тканині. В цей момент я завжди думаю про Україну і нашу традицію вишиванки, і я завжди отримаю бурхливі оплески, бо публіка відчуває мій зв'язок із музикою і знає, що цей твір для мене особливий.   

 

- Уявіть, що ви можете надіслати собі листа в минуле – дівчинці Ірині до першого кроку в музичну освіту. Що б ви собі побажали, від чого застерегли? 

 

- Побажала б їй цінувати своїх викладачів, які повірили в неї і побачили щось особливе в її очах.  Пам'ятати і леліяти цей казковий час, коли ти ще маленька і безтурботна. Дарувати своє тепло іншим. Дякувати своїй країні, своїм батькам. Я була досить сентиментальною дитиною і була дуже віддана своїм близьким і вчителям. Якщо б я змогла повернути час, я би дуже хотіла побачити свою бабусю і обійняти її. Маленьку Іру я б застерегла від сумнівів, від страхів поразки. Адже кажуть, «навіть зламаний годинник двічі на добу буває правий». Навіть якщо нічого не виходить, треба пам'ятати, що це тимчасово. Якщо вірити, ти зможеш. Якщо немає шляхів - ти знайдеш. Просто не втрачай віри! Іди до своєї мрії, і насолоджуйся краєвидами під час цієї подорожі і досвідом, який дає тобі життя. Не будь надто серйозною. Життя - найдивовижніша пригода. 

 

- Якщо б ви були кращою подругою Ірини Петрик, то сказали б, що вона…

- Небайдужа!  

 

Фото: Світлана Мотамед, власниця Loving Moments Photography AZ в Аризоні, США.

Зачіска: Людмила Хоагланд, стиліст

 

Коментарі:

Залишите коментар Facebook:



Залишите коментар VK:



Наші контакти

Україна, м. Київ
Харківське шосе 19, БЦ Мега СІТІ - 815к.

+38(097)950 05 95; +38(093)391 36 17; +38(073)415 69 48

НАПИШІТЬ НАМ